Час десь до світанку. Я як завжди валяю дурня лежачи у спальні. Часи такі, завжди казав я собі. Але як жеж робота? Іноді здається що живеш десь невідомо де разом з бурильною установкою у своєму серці що звучить так: “Не здавай себе та свої принципи бо втратиш усе що: маєш,мав, будеш мати.”. Не пам’ятаю хто мені це говорив але дуже врізалось в ухо. Ця установка навчила мене скажімо так “імітувати” поразку і це не просто так. З малечку ще пам’ятаю що мені дали ім’я: “Безіменний”. Хтось скаже – знущання батьків, а я скажу – Дар Божий.
У школі так мене і звали: “Безіменний”. Доречі прізвище та по-батькові були приблизно такі самі: “Безпрізвищний” та “Безпобатьківний”. Життя для мене завжди було чимось дивним з самого мого народження: “Безпрізвищний привіт, Безпрізвищний до побачення та інше”, але саме дивне в усій цій історії мого життя є те, що, після звертання до мене в таких формах, усі люди навколо мене просто зникали на декілька хвилин. Мої спроби змалечку вияснити причини того, що відбувалося навколо мене через книги не дали абсолютно ніякої зрозумілої мені відповіді на те, що відбувається у моєму житті.
Тоді можливо було спитати самого себе: “Ну а якщо наприклад людина в машині тоді що?” на що мій мозок невідомо де давав розумне пояснення: “Машина продовжує їхати але людини в ній не видно, неначе вона взагалі просто зникає.”. Зі звуками та запахами практично теж саме – нічого не існує в ці хвилини, а іноді навіть дні. В невідомий такий день мені випадково потрапила книга без автора названа як: “Сингулярне Світло”, яку я десь змалечку почав читати. В ній приводились переконливі теорії щодо устрою світу в якому я перебував або ,інакше кажучи, в який я потрапляв.
Однак, загалом я почав помічати та розуміти: “Не все у світі пропадає для мене”. Це було десь в моєму п’ятнадцятирічному віці.